«Місто на Ч.»: хорор-ностальжі під акомпанемент шансону (Тиждень, від 02.11.2011)

Среда, 30 ноября 2011 г.
Рубрика: Пресса
Просмотров: 1790
Подписаться на комментарии по RSS

     Сталося неймовірне. Черкаський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка не погордував своїм розлогим іменем і впустив під свій дах п'єсу про правду життя цього міста з ненормативною лексикою і місцевою специфікою.

    

     Вистава «Місто на Ч.» (прем’єра відбулася 29 жовтня в рамках II Фестивалю актуальної п’єси) є модним нині site-specific project, виконаним за сучасною драматургічною технологією вербатім. Себто мінімум авторського тексту за максимуму документальних нецензурованих оповідок місцевих мешканців. Цей прийом з'явився на черкаській сцені завдяки двом киянкам Наталі Ворожбит та Марисі Нікітюк та херсонцям Миколи Гоманюка, Євгена Марковського й Андрія Мая. Протягом кількох весняних та осінніх місяців цього року драматург, критик, соціолог, журналіст і режисер наїздами бували в Черкасах, записували мову місцевих та чи не більшу частину часу змінювали «точку зборки» акторів академічного театру, вмовляючи їх не соромитися мови вулиць.

    

      Цілісного враження вистава не справляє – це радше концерт-дивертисмент, зібраний, як новорічний «вогник», з окремих номерів та покладений на спільну канву. Дівчина з Троєщини приїхала шукати хлопця, з яким познайомилася у клубі («Він каже: люблю тебе, мала, всі діла»), але помилилася містом на «Ч»: замість Чернігова приїхала до Черкас. Шукаючи одного хлопця, вона закохалася в іншого й навіть вийшла за нього заміж та залишилася в цьому байдужому їй спочатку місті назавжди («ну Черкаси кращі за Троєщину стопудов!»). Процес пошуків наповнений такими номерами: базарний день (рекламовані «яблука ранні «Заячі мордочки», блатняк «Запахло вєсной», матюки, історії продавчинь квітів, живих і похоронних), відвідання заводу «Азот», де нібито працює загублений хлопець («лисячі хвости» диму над заводом, цех капролактаму й інші подробиці хімічного виробництва, які у масі своїй справляють чомусь комічний ефект, їдальня, матюки, спогади, як вибухнув «107-й насос» чи японці приїздили налаштовувати обладнання та позабирали наших дівчат), гарні співи жінок (від «Нема того козаченька, що я полюбила» до «Улица родная» з радянського кінофільму), читання нібито музейною працівницею написаного у Черкасах віршу Шевченка («Колись дурною головою я думав: горенько зі мною…»), написані місцевим самородком дитячі віршики («Заходились Петрик з Грицем шити чоботи для киці»), колоритні ворожки в селищі Панському, помешкання місцевої молоді (алкоголь, ненормативна лексика) та знову співи, але вже іншого персонажа, який забиває своїм неприродно потужним голосом останній цвях у виставу «Рюмкой водкі на столє» хітового Лєпса.

    

      Якось окремо в п’єсі зринає тематика черкаських повеней. Справді, не можна оминути тему води, розповідаючи про це місто, шлях до якого зі столиці в останні півгодини подорожі стає просто космічним, коли автобус їде неширокою дамбою, а праворуч і ліворуч – неосяжний простір Канівського водосховища. Актори вистави озвучують, як колись збирали ракушки по 26 копійок за кіло для ґудзикової фабрики, як ловили осетрів, пеленгасів й велетенських сомів («ти знаєш, чого вони тягнуть людину на дно? Бо думають, що то хробак»). Як потім тутешніх мешканців виселяли, даючи по 6 соток замість 25, як переселяли кладовище, «наче на Страшному суді».

    

     Настрій «хорор» перемішується з настроєм «ностальжі»: хтось згадує, як дітьми збирали, щоби здавати на виробництво, кістки конячі, коров’ячі та, по війні, людські… «Люди були добрі, дуже привітні. Якась така була миловидність. Чи війна здружила всіх?» Ностальгують також за 1950-1960-ми, коли Черкаси були «містом-курортом», коли «в Сосновку приїжджали відпочивати чи не з Далекого Сходу»: «Я нічого не маю проти хімії, але з міста-курорту зробити «місто хіміків» завжди можна, а от з «міста хіміків» зробити курорт вже тяжко».

    

     Розлогі спогади надають виставі інтонацію «відвідин ветерана». Драматурги ж при цьому виглядають таким собі десантом піонерів, які виконували завдання тактовно розпитати ветерана про минуле, коли він був героєм, щоби по змомзі відволікти його від блідого сьогодення.

    

     Не дошукалися цього, дебютного, разу сучасної «ізюминки», «живої крові» Черкас. Не знайшли «героя нашого часу». Заявлений «путівник» вийшов радше історичним романом, а драматурги виконали роль традиційних збирачів фольклору.

    

     Наскільки зібрані «фольклорні» геги специфічні саме для Черкас, судити важко. «В процесі прийняття рішень у чоловіків працює одна півкуля, а в жінок – дві… Тому, яке вона прийме рішення, невідомо». «Пошли коло Шевченка покурим – він же ж тоже, навєрно, курив». «Та нічо не случилось, я просто п’яний. Погода хороша». «Я з села – нам общаться нема коли». «Україна була в моєму уявленні дородна жінка… А нині – бабця якась розворована». Хіба не те саме чуєш і в інших місцях, і на «К» зокрема?

    

     Окремим гегом йшла футуристична кінцівка вистави. 20 років потому: Черкаси знову місто-курорт з ідеально відремонтованими дорогами, прямі рейси Чикаго – Черкаси та Париж – Сосновка. На Дніпрі від яхт затори.

    

     Краса, за відомим висловом, – в очах того, хто дивиться. Й за виставою ми радше можемо сказати про драматургів, ніж про саме місто на Ч. Воно залишилося «річчю в собі», хоч і осяяною, що не кажи, заїжджою любов’ю. Драматурги з таким теплом виписали, а актори показали своїх персонажів, що подали нам усім в цьому приклад. Адже, що таке любов? Це конкретно, коли Черкаси, Чернігів й Чернівці для тебе – різні міста, а не безлике «місто на Ч», на яке тобі начхати, бо ти в ньому не живеш, а читаєш розумні книжки й взагалі мандруєш закордонними фестивалями. Творці вистави зробили крок до того, щоби полюбити Україну практично, як нас уже кілька років поспіль на День незалежності закликають з синьо-жовтих розтяжок над проїжджими частинами.

    

     Вербатім при цьому слугував технікю любові до людей. Любити – це принаймні зауважити, почути крізь власні фільтри голос іншої людини. А тут ще й на сцену возвеличили: замість свого таланту – вдачу іншого.

    

Автор: Дарія Трусова
"Тиждень", від 02.11.2011
Читати на сайті видання http://tyzhden.ua/Culture/34397

Оставьте комментарий!

Используйте нормальные имена.

Если вы уже зарегистрированы как комментатор или хотите зарегистрироваться, укажите пароль и свой действующий email. При регистрации на указанный адрес придет письмо с кодом активации и ссылкой на ваш персональный аккаунт, где вы сможете изменить свои данные, включая адрес сайта, ник, описание, контакты и т.д., а также подписку на новые комментарии.

(обязательно)